Пам’яті Іллі Антонюка:«Ти сильний чоловік, давай попрощаємось», — сказав онук діду і пішов на фронт

• Ілля Антонюк в ранньому віці залишився без батька. Був щирим, правдивим і завжди усміхненим. З рідними вітався по-своєму, замість звичного «Добрий ранок» казав: «Я тебе люблю».
• Планував купити власне житло, але як тільки почалася повномасштабна війна, без роздумів, добровольцем пішов захищати нас з вами

Яким був Ілля Антонюк, розповіла бабуся безстрашного воїна Людмила Євгеніївна. —.Народився Ілля 25 вересня 1995 року. В ранньому віці залишився без батька. Дочка Люда намагалася прищепити синові почуття любові до всього живого, — розповідає бабуся. — Перші шкільні роки Ілля провів у Сигнальській початковій школі, потім продовжив навчання в Козятинській школі № 5. До 9 класу у них були А і Б класи, потім їх з’єднали в один. Коли учні збиралися разом в 10-ий та 11-ий клас, називали себе А-класом. Вони коли проводили Ілюшу в останню дорогу, то й вінок підписали «від учнів А класу».

Після завершення шкільної освіти, вчився у Козятинському залізничному училищі. Потім пішов працювати на залізницю. Без відриву від виробництва навчався у Вінницькому транспортному коледжі. Після завершення навчання в коледжі працював у Фастові. Згодом хлопця призвали в армію, з квітня 2018 по липень 2020 року служив нацгвардійцем у Києві. Прослужив півтора року і вирішив, що пора робити майданчик для створення власної сім’ї. 

Ілля хотів жити у великому місті. Планував зібрати грошей, щоб купити житло у Вінниці. — Ми хотіли йому всією родиною допомогти з купівлею житла та він був вихований так, що старався більше рідним допомагати, — розповідає бабуся героя. — Казав, що «мені ще вам потрібно допомагати». Став працювати на важких, але добре оплачуваних роботах. Працював у будівельних компаніях, навіть на елеваторі, що за залізничними коліями, — сказала пані Людмила і розплакалась. — На трудовому і фінансовому фронті у Іллі було все добре  Бракувало тільки купити житло і привести в будинок супутницю життя.

Пані Людмила перевела подих і знов стала розповідати про онука:

— Коли почалася війна, Ілля прийшов до мене і каже: «Я піду захищати нашу землю». Я кажу йому: «Ілюшо, ти ж планував заробити на житло і розпочати власне життя». А він відповідає: «Якщо не я, то хто?» Вдень 24 лютого ми з ним поговорили, а на ранок він до дочки Люди каже: «Давай, мамо, мої документи». Вона посварилася на нього і сказала йому, що нікуди він не піде. А він їй каже: «Мамо, я тебе дуже люблю, але не можу собі дозволити, щоб у твій будинок чи будинок інших сигнальців вдерлися озброєні, озвірілі рашисти. Ми на те чоловіки-українці, щоб зустріти їх там, щоб вони не прийшли сюди».

25 лютого Ілля Антонюк відправився у військкомат добровольцем, пройшов комісію і поїхав у військову частину. У нього були проблеми із зором, але він був настільки наполегливим, що й лікарів переконав, що йому треба на передову.

— Все так швидко відбувалося, що він не встиг навіть з матір’ю попрощатися. Та, скоріше, він не хотів бачити її сліз. Що було під руками — на скору руку зібрали йому в дорогу, — згадує бабуся Героя. — Ілля підійшов до воріт і повернувся та каже до свого дідуся Івана: «Діду, ти сильний, вольовий чоловік. Давай ми з тобою попрощаємося».

Спочатку їхній бойовий підрозділ тримав оборону під Херсоном. У хвилини перепочинку він щоденно телефонував матері. В день 25 травня син телефонував востаннє. В короткій телефонній розмові попросив маму, щоб вона купила на день народження його сестри подарунок.

— Дочка сказала йому: «Ілюшо, приїдеш додому і сам купиш їй подарунок». Говорив, наче відчував, що це остання його розмова з матір’ю, мабуть відчував, що це мав бути останній його подарунок, — з болем пригадує Людмила. 

В цей день військові частини А 4007, де воював наш земляк Ілля Антонюк, поблизу населеного пункту Новокалинове відбивали атаки ворога. 26 травня, внаслідок танкового обстрілу старший стрілець ЗСУ зазнав важкого поранення, несумісного із життям. Ілля знав, куди йде, та за що воює і віддав своє життя за нас і Україну.

Ця новина гірким болем обпекла материнське серце жительки Сигналу Людмили Ващук, адже жінка втратила єдиного свого сина Іллюшу, якого з півторарічного віку виховувала без батька. В селі мабуть немає людини, щоб сказала про нього щось недобре. Кого ми не запитували — усі говорили, що у нього було море друзів, від нього линула природна щирість, співчуття, доброта та чоловіче милосердя. 

• Відправився добровольцем, щоб боронити наш з вами спокій. А ми?

Не встиг Ілля Антонюк завести власної сім’ї, не ощасливив свою люблячу матусю довгоочікуваними онуками. Не встиг, бо російськи виродки вирішили, що можуть безкарно вбивати маленьких дітей, гвалтувати жінок і дівчат України, а такі, як Ілля мусили стати їм на заваді.

Наостанок нашої  розмови бабуся воїна подивилася на вікно сільської хати з великим кактусом на підвіконні.

—  Коли Іллюша був у шостому класі, вони на уроці біології поливали вазони. Один маленький кактус відірвався і вчителька запитала, хто може з учнів забрати рослину додому і Ілюша приніс його мені, — розповіла пані Людмила. — Я за вазоном доглядала як за подарунком від онука, тепер його кактус я бережу, як реліквію.

Читайте також:

«Сім’ї наших Героїв мають відчувати, що вони не залишені сам на сам зі своїми проблемами»

Воїни бригади з Вінниччини знищили чотири САУ. Про війну по регіонах України

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.