Де ти є лісничий, бо ліс давно хниче

Де ти є лісничий, бо ліс давно хниче

Хниче ще й ридає, що тебе немає

Смт Залізничне, як то кажуть, невеличке.

І можна так сказати, що й не мале.

Природа нас роками надихала,

Тепер уже й природі стало зле.

Квіти цвіли, птахи співали,

Лосі до рук ішли, яких ми годували.

Без боязні ходили косулі, вепри, лосі,

Поки в нас не з’явилися патлаті дяді,

Зорослі у волоссі.

Повибивали все, живе

Пішло, як кажуть, к бісу.

Ще й кури ті ловили на гачок,

Які блукали скраю лісу.

Той ліс був раєм для людей,

Гулянки, співи, аж до ночі.

Тепер собака лиш завиє,

І то, якщо він ще захоче.

Був ліс густий і запашний,

Краси цієї я ніколи не забуду.

Тепер пішли його дуби

В обмін, як кажуть, на валюту.

Та й так триває це в нас роками,

Де злодій держиться за ліс зубами,

Де кожен рік бензопилка по корі тій скаче,

Де дуб звалився, впав, пеньок ще й досі плаче.

А там волочуть, ріжуть, продають,

Як то за власне грошики беруть.

Де вся краса іде на спад,

Машини їдуть, як на склад.

А тут іще й лісничий кудись зник,

Чи то кудись подався?

Чи, може, хтось перелякав?

Чи в лісі свійської кози злякався?

Тепер той ліс, вже лісом не назвеш,

Якщо пішов у ліс, назад дороги не знайдеш.

Де сотня тих стежок повздовж і поперек, і навскоси,

Якщо вже заблукав, вилазь на дуба.

Побільше духу і свисти.

Тепер не ліс у нас, а полігон,

Пішло усе найкраще, як то кажуть, вон.

Колись цвіли пахучі квіти,

від сміття тепер не знаєш, де й себе подіти.

Якісь пани завозять нам оте добро,

Якого в нас у лісі не було.

Привіз, жбурнув, оту чуму й холеру,

А сам спішить, летить, неначе на прем’єру.

А там вже й нюх не підведе,

Де всі зібралися щурі, коти і собаки як на те.

Де кожен щось волочить, в зубах мателяє,

Шукає те найкраще, чого в нього немає,

Була краса, був гарний ліс,

Усе пішло коту під хвіст.

Лиш є начальство, що про нас не дбає,

Де те є Залізничне, не відає й не знає.

Горе йде, біду веде,

Де на шляху змітає все.

Душа страждає, а серце б’ється,

А розум каже, якщо піде,

Назад не повернеться.

 

Не рубайте молоде, бо загине й старе

Верба нахилилась до дуба й питає,

Чого тебе мало, а більше не має.

Уразила душу ти, сестро верба,

Моїх вже синочків давно, як нема.

А я тут стою, старий непотрібний,

Зрубали синочків, молодих моїх, рідних.

Від болю я плачу, реплю і скрекочу.

Без рідних синочків, я жити не хочу.

Тут сонечко й квіти, ще й вітер гуляє,

А моїх вже синочків, не буде і не має.

Той дуб нахилився, сльозинку впустив

Поплакав би більше, не було вже й сил.

Він тихо промовив: “Ви ждіть, я прийду,

До свого сердечка вас міцно прижму.

Любив я вас тут, любитиму й там,

Я більш вас, синочки, нікому не дам.

Верба обізвалась: “Куди поспішаєш,

Не любиш ти Бога, коли обіжаєш,

Тут сонце і квіти, і вітер й вода.

Тож кращого щастя, як жити нема.

Верба іще каже: “е дам, не помреш,

Коли ти зі мною, то жити будеш.

Мені ти став братом, тобі я сестрою,

Розділимо біди отут над водою.

Якщо заболієш, напою я водою,

Якщо упадеш, підіпру я спиною.

Якщо помиратимеш, то помру я з тобою,

Не хочу я жити, сама сиротою...

Тамара Шепелєва

Слідкуйте за новинами Козятина у Facebook, Telegram та Instagram.

Коментарі
Найчастіше Найчастіше
Новини за сьогодні
Новини Козятина за сьогодні
Дивитись ще keyboard_arrow_right
keyboard_arrow_up