Фронтовику — шану та повагу! На рівні з бійцями АТО нагородити за мужність - посмертно

У 1954 році, будучи на виборній посаді головою села, прийшов в райком партії і здав партійний квиток. Заявив, що воював не за таку Україну. На фронті нагороджений бойовим орденом Червоної зірки. За його подвиг, мужність влада до самої смерті над ним глумилась та мстила. Від приниження, безсилля, не міг самостійно ходити. Це стан повного фізичного духовного знищення. Плакав, але ніколи не жалів за мужній вчинок. Редакція створює ініціативну групу, аби зібрати докази, щоб подати клопотання про нагородження посмертно Президентом України цього військового. Хто має свідчення та інші докази, звертайтесь в редакцію. Чекаємо.

Пройшов усю війну

Петро Уманчук народився 14 лютого 1914 року с. Флоріанівка Козятинського району Вінницької області. Закінчив Флоріанівську восьмирічну школу. До армії працював в с. Флоріанівка рахівником. З 02.1936 по 11.1938 служив в армії. Помічник командира взводу. У 1939 р. одружився на Марії Павлівні Гижі, жительці села Флоріанівка, яка працювала медичною сестрою в Йосипівській лікарні, поки розпочалась Велика вітчизняна війна. Пішов на фронт у червні 1941-го. По лютий 1943 був старшиною зенітної батареї, 300 стрілецька дивізія 100 артилерійський полк 86 відділу дивізійної малокаліберної зенітної артилерії Південно-західного фронту. По травень 1945 року був начальником військово-господарського постачання дивізіону. З 05.1945 по 07.1946 — начальник інтендантського постачання батальйону 66 відділення ремонтно-відновлювального батальйону Західного округу ПВО. У березні 1946 року був важко поранений в обличчя під містом Лиски Воронезької області. Повернувся з війни в званні лейтенанта запасу. Був нагороджений орденом Червоної зірки. Наказ № 0194 від 03.05.1944. Медаль за Перемогу над Німеччиною від 09.05.1945. У полоні й оточенні не був.

З 10.01.1947 працював головою сільської ради с. Флоріанівка Козятинського району.

У 1965 році здав свій партійний квиток в Козятинський райком партії і сказав: “Це не та комуністична партія, за яку я боровся”. 19.03.1965 на районній сесії райради був знятий з голови сільської ради с. Флоріанівка. На стенді ветеранів війни у сільському клубі була знята його фотографія. Потім працював на різних посадах в колгоспі с. Флоріанівка. Помер у березні 1979 року. Його дружина померла у листопаді 1997 року.

Про нього розповіла невістка Світлана Уманчук

Зі спогадів, стає відомим, що про свекра Петра Уманчука у 1965 році писали газети. Його тоді по публікаціях знайшов побратим, з яким разом воювали, з Могилів-Подільського. Ткаченко чи Ткачук. Вони зустрічались.Односельчани згадують пана Петра, як дуже справедливу людину. З 1965 року він робив на різних посадах: то завфермою, то завтоком. Коли пані Світлана прийшла в невістки в 1972 році, він працював бригадиром у городній бригаді. Продавали тоді городину на базарах. Збереглася сумка, яка була видана в колгоспі, і в яку всі гроші складав і здавав у касу.

Дружина

У покійної свекрухи був репресований батько за те, що мав якусь жниварку, клуню і коні. Його виселили, а сім’ю повністю вигнали з хати, звідки все винесли і розпродали. Родичі, які щось змогли купити, потім повернули.

Коли залишилась свекрушина мати сама з трьома дітьми, закінчила медшколу. Була направлена в Йосипівську лікарню. По життю всім завжди заважало те, що батько був репресований.

Коли почалась війна, в Уманчуків була дитинка — дівчинка 10 місяців.

— Десь тут близько проходила лінія фронту, —  розповідає пані Світлана те, що чула від свекрухи. — Вже сьогодні покійний Петро Уманчук був десь поблизу і, не звертаючи на те, що в селі були тоді не німці, а мадяри, приходив вночі, аби побачити дружину й дитину. Свекрусі подарував маленький пістолет ТТ.

Був випадок, коли зранку вже його шукали і кричали: “Тут комуніст був. І де він дівся?” Свекруха казала, що навіть фотографії на стінах знімали, дивилися, шукали, напевно, там комуніста. Пістолет підклала під дитину, замотала, взяла кружку, нібито йде за молоком до тітки. Прийшла бігом в сарай, там, де корова стояла, кинула в сечову яму цей пістолет і надоїла цю чашку молока і з цією чашкою вже пішла додому, бо вони ззаду йшли. Нічого не знайшли, пішли.

Багато пережила Марія Гижа, як робила в Йосипівській лікарні. Вона була довіреною особою Василя Земляка, надавала інформацію. Переховувала полонених, тих, які потрапили в оточення. Як потрібно було когось заховати для Земляка, в лікарні ховались. Василь Земляк, коли почув історію про пістолет, попросив його дістати і якось передати, що і було зроблено. Потім він писав у своїх книгах, що цим пістолетом був застрелений якийсь начальник, який їхав по дорозі з Юзефо-Миколаївського заводу на Козятин.

Голодомор

Яків Макарович Уманчук — це був батько нашого героя. Похоронений у Флоріанівці на сільському кладовищі.

Про голодомор чула пані Світлана від свекруха, яка розповідала, що в 38 році через ліс в село в Йосипівську лікарню ходила. Пам'ятала, як по лісу повзали люди: той вже вмер, той на грані. Повзали, шукали люди гриби, коріння. Дуже багато людей було, які шукали в лісі, хоч якогось порятунку, хоч якусь ягоду з’їсти.

Паспорти

Розповідав пан Уманчук, що із райкому партії їм була вказівка, щоб вони не видавали довідки на отримання паспорта і щоб молодь не випускали з села. Посилались на те, що вся молодь повинна працювати в селі для того, щоб годувати міста. Багатьом він видавав довідки, то потім люди приходили дякували, що змогли виїхати на навчання, роботу

Ветерани були проти нього

— У 1975 році я в Козятин працювала і в мене була така нагода в міській раді зустрітись із  ветераном Нагорянським. Він десь недавно помер, — розповідає Світлана Уманчук. — Він дуже прекрасно знав покійного Петра Яковича. Я його запитала: “Як же так, що ви його зняли з голови сільської ради за те, що він здав вам партійний квиток?” То він мені відповів, що причиною було, що пішов проти комуністичного ладу.

У нього була така політична воля, не просто така образа, а саме політична воля. Здаючи комуністичний квиток, він боровся з всією системою.

У 1975-1976 роках вже ходити не міг. У річницю Перемоги збиралися в клубі. І було дуже болото, не було дороги. Ще така дорога була грунтова. Він чекав, що за ним хоч підводу пришлють. Потім плакав: “Що я стільки років провоював і не знайшли потрібним навіть на ці урочисті збори допомогти добратися...”

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.