Легенда Козятинського року – група «Континент»

Початок рок-групи «Континент» був  майже епічним.

Легенда Козятинського року – група «Континент»

У часи, коли в світі вже панували команди «Лед Зеппелін», «Айрон  Мейден,  «Квін» та інші. Вона стала легендою музичної культури  міста. За cамобутністю, яскравістю, артистизмом її вже ніхто і ніколи  не перевершить.

Це нагадувало створення світу

Середина 90-х років ХХ-го сторіччя була складною. Радянський Союз доживав останні роки, але міцно контролював усі течії, що котилися із Заходу. Тому створення  такої незвичної команди було певним ризиком, але Валерій Симончук, керівник успішної групи «Візит», що  виступала при Будинку культури залізничників, сміливо  пішов на цей крок і максимально підтримав проект. «Континент» склали музиканти Юрій Кондріков – соло-гітара,  Павло Демчук – бас-гітара,  Анатолій Артемчук – клавіші та Олександр Худаско – барабани. Перед хлопцями постало нелегке завдання. За короткий час вони мали створити колектив, грати сучасну музику, яка б несла енергію, драйв, щоб люди могли «відірватись» і разом з тим послухати ліричні, романтичні пісні та композиції. Такі можливості надавав хард-рок і музиканти затято взялися працювати у цьому стилі. Готувалися і репетирували більш як півроку. На щастя, усі були максималістами і працювали з повною самовіддачею.

- Викладались на всі 200 відсотків, -  розповів  Юрій Кондріков. -. Працювали вдень і вночі, їли і засинали біля інструментів, потім прокидалися і знову бралися грати. Було велике бажання реалізувати цей шанс. Ми прагнули слави. Та ще  хотіли довести усім язикатим скептикам, а таких було до чортиків, що ми не «ласухи», а класна група, здатна створювати хорошу музику. Повірте мені, що хард-рок - це дуже серйозна річ. Узагалі, ця робота чомусь нагадувала мені створення світу. Ми були як боги!

Одного дня це сталося

Юрій вже не пам’ятає дату першого концерту. Коли вийшли на сцену Будинку культури залізничників, були шоковані. Зал був забитий вщерть. Адже чутки про нову групу вже давно ходили містом і багатьом хотілося побачити та почути те диво. Враження вони справили потужне. Вийшла четвірка у чорній шкірі з металевими прибамбасами», зал затих. Стало зрозуміло, що ці жартувати не будуть. Зараз «вріжуть»! Рокери не підвели. Вони не тільки «молотили» і гасали по сцені, як коні, бо у кожного була «грива» по плечі, але й класно грали. Це був дійсно хард-рок у відмінному виконанні. Навіть елементи класики, які вважаються обов’язковими у цьому стилі,  були виконані  бездоганно. Тут було все: ритм, енергія, чудова імпровізація, гарний вокал і хороші тексти. Хто шукав драйву, той отримав  його сповна, хто хотів «медляків» і лірики - теж відчули задоволення. Приємно дивувало те, що все створювали самі музиканти. Майже усі тексти писав Олександр Худаско, імпровізації належали Юрію Кондрікову. Пісні  та композиції були дуже самобутніми, цікавими.

Барабанний «вогонь»

Визнання прийшло дуже швидко. Концерти покотили лавою. Посипалися запрошення з районів, областей, філармоній. Ледве встигали. Але хлопці прагнули росту, слави і, записавши декілька композицій, надіслали їх на проглядову комісію рок-фестивалю,

що мав відбутися в Курську. Там збиралися солідні «рок-банди» з республік Союзу та

соціалістичних країн, ГДР, Польщі. Чехословаччини, Угорщини.

- Конкурентів було багато, - жартує Юрій. - А шансів мало. Але ми вірили у себе і коли отримали запрошення, то готувалися так, що,  здавалося дах БК не витримає. Рок-фестиваль у Курську - річ не проста і «бідними родичами» туди їхати не можна було. Валерій Симончук «вибив» гору апаратури, а саме: комплект «Тесла». Очам своїм не повірили, коли побачили колонки, еквалайзери, пульти, динаміки, мікрофони, світлові установки і ще багато чого.

- Коли ми вийшли на сцену,  публіка спочатку була здивована, – продовжив Юрій. - Хто такі, з якого Козятина? Але ми їх швидко «загнали у нору» і переконали, що перед ними не лабухи з весілля. Уже за хвилину вони стогнали від захвату. Ми ж досягли того рівня майстерності, коли вміли не тільки «заводити» натовп, але й довгий час тримати його у напрузі. Усе було продумано, все було майстерно. Усі композиції та пісні були відточені. У той день кожен з нас досяг своєї вершини. Я імпровізував так, що мені може позаздрили б музиканти «Квіну», а Саша Худаско відкрив такий «барабанний вогонь», що публіка просто «очманіла». Неперевершеними були бас-гітара та клавішник. У гарному розумінні слова, якщо можна так сказати, ми «знищили» всіх вокалом, ритмом  та імпровізацією.

«Гібсон Мейсон» та інші

З Курська хлопці приїхали дипломантами рок-фестивалю. Почався новий етап

творчості. Їх не просто запрошували чи вимагали, їх «рвали на частини». Інші команди просто гаснули у порівнянні. Коли керівник дуже сильної рок-групи «Статус» з Хмельницького запропонував співпрацювати і приїхав прослухати, то лише муркнув: «Немає питань! Працюємо! Сила групи була у тому, що всі хлопці були творчими особистостями і дуже віддані року. Самі писали, імпровізували, прослуховували, відшліфовували. Їх ніхто не курував, їм ніхто не вказував - вони просто жили творчим життям, займаючись улюбленою справою. Можливо, якби вони потрапили у поле зору

сильного продюсера, такого, як Стас Намін чи Барі Алібасов, то все склалося б інакше. Цікавий випадок стався з Кондріковим. Коли група була на гребені хвилі, він поїхав у Москву, щоб купити дуже дорогу гітару знаменитої фірми «Гібсон Мейсон».Таких інструментів було тільки два. Один належав солісту групи «Важкий день», іншу продавали. Коштувала вона на той момент дуже дорого. Той, хто розуміється на цьому, погодиться зі мною, що це  унікальна річ, а не  «тринькалка». Московські музиканти, пронюхавши про те, що хтось з провінціалів хоче купити її, зацікавились і вирішили подивитись на дивака, який замахнувся на «Гібсона». Так Кондріков потрапив до «Електроклубу» (пізніше група «Форум»), де були Алегрова,  Салтиков, Назаров та інші зірки. Вони запропонували провінційному нахабі «збацати». Юрій не знітився і зіграв так, що спочатку настала тиша, далі йому аплодували, що музиканти дарують іншим дуже рідко, лише заслужено. Пропонували  переїхати до столиці,. давали  житло і роботу.

Фатальна помилка

Якби він погодився, то може склалося б по-іншому. Може навіть змінив би долю

свого колективу, адже всі хлопці були талановиті, а підтримки у себе вдома не мали.

Група досягла свого піку - але часи вже змінювались. Рок поступово відходив, його виживала попса, де не треба було викладатись. Лише розкривай рота під «фанеру» і видавай з себе  великого співака. Але якщо попса ще вимагала певної майстерності і  вокальних зусиль, то за нею вже котився «тупий» реп з його бездумним повторюванням схожим на чмакання. Музична культура, як і загальна, падала, людей засмоктувало буденне життя, різко змінювались пріоритети. Група почала розпадатись. Юрій на якийсь час змушений був переїхати у Волгоградську  область. Просив друзів: «Хлопці, дочекайтесь мене, я повернусь і ми знову будемо грати». Та коли повернувся, групи вже практично не було.

Трагічний постфактум

Сталося, як у пісні  Володимира Висоцького: «Кто кончил жизнь трагически, тот истинный поет…»   Першим назавжди покинув цей світ Олександр Худаско. Його застрелили у Києві. Один з музикантів переїхав до Чехії, інший став пастором. Юрій Кондріков ще трохи працював з київськими артистами. На студії «Калина-Мюзік» записував з Олександром Пономарьовим, Іриною Білик, Поплавським та іншимиартистами. Проте згодом він втратив і цю  роботу, і тепер змушений перебиватися випадковими заробітками.

«Місто темряви», або кут падіння

У цій історії можна поставити крапку, якби не запитання. Мій знайомий поет назвав один зі своїх віршів «Місто темряви». Неприємно, але дуже схоже на Козятин, адже  тут повністю вбите творче життя. Пустує Будинок культури залізничників, розвалюється   на порох РБК, а у міському торгують цигани (добре, що хоч не кобилами). Не грає духовий оркестр у скверику,  та й сам він поступово вирубується. Громада міста надто  байдужа. Таланти забуваються, імена з пам’яті стираються. Ніхто не цікавиться долею творчих людей. Забули режисера Віктора Іванова, зі стін колишньої залізничної аптеки навіть щезла меморіальна дошка. Ніколи не згадують журналістів і поетів Олександра Тихенького, Василя Страшного, Анатолія Ільчука, що писав чудові пісні. Ви ніде не знайдете записів того ж самого «Континенту», вже не почуєте їх пісень. Навіщо нам відділ культури, якщо культури немає, а є «шароварщина». Невже нікому і нічого не потрібно? Дуже точно доведено, що кут падіння дорівнює куту відбиття. Районна і міська влада досягла найбільшого падіння - працює тільки на себе. Депутати будують піцерії, шинки і тинки, щоб смачно поїсти та ковтнути чарочку. Немає їм ніякого діла ані до творчості, ані до молоді, якій ніде притулитися. Чхали вони на імена та історію міста - нехай горить усе «синім полум’ям»! Взагалі, Козятин виглядає дуже вбогим і сірим -  зачуханий, обідраний, наче  жебрак. Остання новина неприємно вразила: Юрій Кондріков, щоб вижити, продає свою гітару. Продає інструмент, який повинен стояти у музеї, адже це гітара легендарної групи «Континент».

Ганна Шрот

 

Коментарі
Найчастіше Найчастіше
Новини за сьогодні

Новини Козятина за сьогодні

Не пропускай новини — долучайся до нас на Facebook
keyboard_arrow_up