Про батька, діда та прадіда

Коли згадують Тараса Шевченка в ранньому дитинстві, то це приблизно з його 10-річного віку. За часів “совдепії” описували все трагічно. Як його експлуатували, били, заставляли пасти живність. П’яний піп.

А правда інша — Тарас виконував звиклу працю для сільського підлітка. Інколи, що притаманно селу і тепер, був голодний. Тому історія знає, як він вкрав курку, а одного разу навіть свиню. До попа пішов, бо розумів: залишити все як є, значить, з цього болота не вилізти.

Тарас настільки щиро перейнявся своє долею та майбутнім, що швидко перещеголяв свого вчителя. За фактом, піп бачив свою недолугість, тому напивався до безтями, лягав спати на лавці. Але він знав, що Тарас навчає дітей граматики, письму, вчить рахувати, малювати, перевіряє контрольні, пише з ними диктанти.

Саме тоді Тарас звик брати на себе відповідальність, організовувати життєвий простір навколо себе. Без сумніву, йому це вдалось через муки заслання, рекрутство до військ Російської імперії. Його авторитет настільки був бездоганним, що не рахуватися з ним навіть після його смерті не може цілий всесвіт.

Слова “Україна”, “Українська нація” індентифікував він персонально. Це по його слову всесвіт визнав націю українців. Не простір, кусок місцевості, а саме народ нації українців. Тому він батько нації, а, можливо, дід нації. Правда така: світ пізнав націю українців через слово Тараса Шевченка. Як через “Слово о полку Ігоревім”, про Київську Русь.

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.